Дискусійна ПРОГРАМА KYIV ART WEEK 2018

“Молотова можна здати, він же не просто шматок кольорового металу, він же ще й скульптура, є люди, котрі платять за такі речі великі бабки,” — говорить вустами свого героя Сергій Жадан. Але одразу додає: “Кому з моїх знайомих можна здати бюст Молотова? Ось так визначається рівень середовища, в якому ти перебуваєш, так і не інакше. Ну, в мене немає знайомих антикварів, знайомих ювелірів, знайомих гробарів у мене меж немає…” Українське суспільство сьогодні і є той самий Сергій з “Депеш моду” — вже ніби розуміється, що мистецький спадок радянської доби то не просто “молотови”, а ще й скульптура / архітектура / живопис, тобто матеріальна культура, що здатна зберегти для соціуму знання про його власний поступ. Щоправда, воно досі не має середовища — музеїв, дослідницьких центрів, дискурсів — спроможножного цей спадок відрефлексувати й зберегти.

Держава Україна, натомість, проводить політику нищівної декомунізації, яка за виразом філософа Бориса Будена є способом “затуляння” історичної пам’яті, а не роботи з травматичним минулим. У своїй праці “Зона переходу” Буден наводить історію із перших днів Румунської революції 1989 року. У ході народного повстання проти тоталітарного режиму Чаушеску з прапору країни вирізали комуністичний герб. Цей триколор із діркою посередині став офіційним символом демократичної революції та, водночас, влучною метафорою радикального розриву з минулим. З перемогою революції дірку було затулено, що ніби відновлювало режим “історичної тяглості” та “нормального ставлення до минулого”. Однак, як зазначає Буден, не сам розрив, а власне його затуляння призводить до історичної амнезії, що, в свою чергу, тягне за собою “дереалізацію сучасного стану суспільства”.

Україна цими днями зависла у цьому хиткому, проте дуже продуктивному моменті між вирізанням серпа й молота та затулянням дірки, що постала на його місці. Постамент пам’ятника Леніну в Києві й досі порожній. Харківські активісти відстояли порожнє місце на Майдані Свободи від встановлення чергового “монументу незалежності”. Кінний пам’ятник Щорсу в Києві позбувся одного копита й сховався за жовто-блакитною ширмою. Водночас радянській спадок дедалі більше опиняється в центрі уваги художніх, активістських та навіть фешн-проектів.

Третя едиція Київської бієнале розмістилася, з-поміж інших локацій, у двох знакових спорудах Києва : "Тарілці" на Либідській і Житньому ринку на Подолі. У футболках і світшотах з впізнаваними обрисами архітектурних шестидесятих від колаборації ДА-стиль ходить уся модна молодь. Керамічна сучасна міні-копія пам'ятнику Артему авторства Івана Кавалерідзе з далекого Святогорська вписалася у сучасний інтер'єр. А фотоальбом з радянськими мозаїками, виданий "Основами", став найбажанішим подарунком року.

Чому і коли сталося, що величезний інтерес, якщо не пієтет до радянської архітектури і естетики вийшов далеко за межі вузькоспеціалізованого кола дослідників? До певної міри, це було питанням часу — в прямому і переносному сенсі. Показовим є ситуація з архітектурою радянського модернізму у Києві. У 2010-ті рр. добігають свого остаточного завершення строки експлуатації більшості споруд 1960-х років, які складають суттєву частину міського ландшафту і потребують нині капремонту. У цей таки період дорослішає і набуває політичного голосу покоління українців, які фактично не жили за СРСР. Уявлення цих молодих людей про радянське не спираєтся на реальний життєвий досвід, але медіюється образами і пам'ятниками культури, у тому числі матеріальної. Інтерес молоді до радянської архітектури як важливої візуальної складової міста, яким вони його знають, викликаний насамперед щирою приязню до цього міста. Столиця котрий рік буквально потопає у неконтрольованій забудові: архітектурі не лише без смаку, але й без суспільної користі. Адже кількість новозведених громадських просторів тяжіє до нуля, натомість недоцільне комерційне будівництво процвітає. Таким чином, прихильність до та бажання його захистити виражають не сантимент до "радянського минулого", а протест проти фальшивого, порожнього, непрофесійного.

Пошук точок перетину такого актуального інтересу до радянського спадку та нагальної потреби “перевинайти” його місце у сучасній державі — у фокусі дискусійної програми Kyiv Art Week.  Серія лекцій та зустрічей з українськими та міжнародними експертами пропонує поміркувати про подальші сценарії роботи з архітектурною, мистецькою та дискурсивною пам’яттю радянської України. Куратори і архітектори з інших країн колишньої СРСР, де процес переосмислення відбувався раніше і за інших обставин, поділяться досвідом існуючих практик роботи з урбаністичним і культурним спадком. Історики та фотографи розкажуть, як полюбити радянський модернізм та зрозуміти його непересічну цінність. Нарешті, автори знакових об’єктів 1960-80-х рр. — живі класики українського мистецтва та архітектури — поділяться унікальними історіями створення та подальшої долі своїх проектів.

Розклад: 

1 день http://kyivartweek.com/program/monuments1

2 день http://kyivartweek.com/program/monumets2

Над розробкою програми працювали Марія Ланько і Лізавета Герман