Program Image

“Чорний Командир”

Від пам’ятника до живого образу

   Скульптура — традиційний вид мистецтва, що протягом тисячоліть був майже незмінним. Дуже довго вона була статичною, фактично пам’ятником. В історії мистецтва існує безліч скульптур, що зображують білих чоловіків верхом на конях: саме так повинен був виглядати образ впливової людини, героя та за останнє століття все дуже стрімко змінилось. Почав цей процес французький скульптор Огюст Роден. Створювавши скульптуру Оноре де Бальзака, він намагався висловити особистість письменника, зробити його образ живим. Це один з перших випадків в історії мистецтва, коли скульптор поставив жвавість і експресію вище традиції. Американський аналітик сучасного мистецтва Розалінда Краус у своєму есе 1976 року «Скульптура в розширеному полі» пише, що саме в той момент скульптура перестала бути пам’ятником [1,277]. Але разом з тим постало питання: що ж тепер таке скульптура? Спочатку була традиція, мета і завдання. А що тепер? Розуміння скульптури та її логіки трансформувалося вперше за дуже довгий час. Скульптура змінюється і сьогодні, тому ми продовжуємо шукати відповіді на запитання, чим вона є, і запрошуємо до цього діалогу.

Огюст Роден «Оноре де Бальзак«», 1897.

   Сьогодні Україна переосмислює радянських культурну спадщину. Цей процес пов’язаний з рядом суперечностей та складнощів, а пошук рішення для збереження і переосмислення культурної спадщини є вкрай необхідним. Після хвилі декомунізації в Києві залишився один об’єкт, чия подальша доля викликає багато питань —  пам’ятник Миколі Щорсу, що за збігом обставин нині знаходиться біля вулиці Симона Петлюри. Монумент Миколі Щорсу, червоному командирові Громадянської війни 1917-1922 рр був відкритий 30 квітня 1954 року, над ним працювала група скульпторів: В. З. Бородай, Н. М. Суходолов, М. Г. Лисенко, архітектори А. І. Заваров і А. І. Власов.

 

Видавництво «Мистецтво». Фото: Б.Мінделя, І.Кропивницького, 1970.

   Ця скульптура — єдиний кінний монумент в Києві, що потрапляє під закон про декомунізацію, але захищений від демонтажу як об’єкт культурної спадщини. Монумент включений до Державного реєстру нерухомих пам’яток України за категорією національного значення як пам’ятник монументального мистецтва. Кінна статуя Миколи Щорса висотою 13,8 м встановлена на гранітному постаменті заввишки 6,5 м. Вгорі постамент декорований карнизом та фризом з барельєфами з зображеннями епізодів громадянської війни в Україні. Пам’ятник часто стає об’єктом вандалізму. Вночі 10 квітня 2008 року він був підірваний і при акті вандалізму був відбитий гранітний фрагмент. 23 серпня 2016 року міський департамент прикрив його величезним прапором України, але це не захистило його від руйнування. 20 березня 2017 невідомі зрізали копито коня, чим дуже пошкодили скульптуру. 26 вересня 2017 група анонімних художників здійснили спробу реставрації, назвавши це мистецькою акцією «Крок». На їхню думку, відновлена нога — це метафора, уособлення успішних кроків країни в європейському напрямку. Країни, яка пам’ятає минуле, робить висновки і яка вірить в майбутнє. Відновлена частина білого кольору, який символізує мир, а на копиті національний символ державний герб.

Фото: Радіо Свобода / Twitter

   Якщо зробити невеликий екскурс в історію, стане зрозуміло, що боротьба навколо пам’ятника — це боротьба з міфом про «легендарного переможця», що був штучно створений радянською пропагандою.

   Уродженець Чернігівщини, Микола Щорс брав участь у Першій світовій війні у складі російської армії. Повернувшись на батьківщину в 1917 році долучився до повстанського руху проти гетьмана Павла Скоропадського й австро-німецьких військ. Згодом пристав до більшовиків і брав участь у формуванні їхніх підрозділів. 1919-го загони “червоних” вступили до Києва, а комендантом міста став Микола Щорс. Він скасував усі розпорядження попередньої влади, оголосив поза законом представників Директорії та Уряду. Після взяття Києва Щорс командував 1-ю Українською радянською дивізією, яка в ході стрімкого наступу захопила Житомир, Вінницю, Жмеринку, а в серпні 1919 був вбитий при загадкових обставинах. Найімовірніше, Щорса вбили самі більшовики.

   Як не дивно, в 1920-х роках ім’я Миколи Щорса було мало кому відоме. Зліт його популярності стався в 1930-х роках, коли влада Радянського Союзу серйозно взялася за створення героїчного епосу метою якого було створення міфу, що Україна добровільно прийняла більшовизм як основну доктрину. Це міф про революцію і Громадянську війну, на якому повинні були виховуватися нові покоління радянських громадян. На честь Щорса 1935 року перейменовують місто Сновськ на Чернігівщині. Встановлюють пам’ятники, його ім’я присвоюють заводам, школам, колгоспам. До справи «увічнення діяча» залучають і талановитих митців – письменників, художників, музикантів. 1937-го виходить перша частина трилогії Семена Скляренка «Шлях на Київ», а через рік – її другий том «Щорс». У 1938 році Київський театр опери та балету ставить однойменну оперу Бориса Лятошинського на лібрето Максима Рильського й Івана Кочерги. У 1935 році Й. Сталін, вручаючи орден Леніна кінорежисерові Олександру Довженку, зауважив, що непогано б створити героїчний фільм про «українського Чапаєва» Миколу Щорса. Підготовка до фільмування тривала чотири роки, бо в цей період відбувалося переписування історії «видатного діяча» , пристосування її до нових напрямів партії, і Довженко щоразу мусив трансформувати міф. Дослідникам творчості кінорежисера відомо чотири версії сценаріїв картини. Цікавий також факт, що під час написання твору Олександр Довженко спілкувався із людьми, які особисто знали Щорса, зокрема з його братом Григорієм. За деякими свідченнями, на зауваження соратників, що справжній Щорс не був таким, як його намагаються зобразити, митець відповів: «Якщо знімемо добре, повірять, що був». Отже, режисер створив один з численних міфів радянської історії, виконуючи політичне замовлення влади [2,210].

   «Щорс» Довженка став початком грандіозного міфу, що сконструював певну реальність на багато десятиліть вперед. Щорс став твором мистецтва. Точніше, сотнями мистецьких творів, які звеличували загиблого революціонера. Але режим, який продукував ці твори, був утіленням усього, із чим Щорс воював. Коли виник культ Щорса, цей режим уже винищив більшість його товаришів по революції, піддав своїх громадян безжальній експлуатації та прирік на голодну смерть мільйони мешканців України», — пише у своєму маніфесті «Проти національного авангарду» Олексій Радинський [3]. 1954 року образ із фільму Довженка було використано для ескізу пам’ятника Щорсові на бульварі Шевченка в Києві.

   Міф про Щорса пережив безліч змін аж до розпаду СРСР та після майже 30 років незалежності його так і не був деміфологізовано в новітній українській історії. Створений міф навколо його особистості викликає багато запитань, в яких навряд чи можливо розібратися, адже минуло майже сто років після його загибелі. Зараз набагато цінніше мати можливість подивитися на те, що відбувається сьогодні та зрозуміти, що пам’ятник — це подразник, який зводить в одній точці різні суперечливі думки. Безсумнівно те, що потрібно вийти з дискурсу радянського міфу та позбавити суспільство його подальшого впливу. Проект деміфологізації Щорса має на меті обнулити те, що створила радянська пропаганда та створити новий образ, що може стати символом важливих подій сьогодення. Місту потрібні шрами й подразники, щоб історія не забувалася, а національна пам’ять не підчищалася під впливом політичних змін. Однак, абсолютно зрозуміло, що цей подразник в нинішньому вигляді місцевою громадою не може бути прийнятий. Пам’ятник знаходиться у тісному зв’язку зі стелою місту герою Києву, — в протиставленні з білосніжним мармуром нове скульптурне рішення має наштовхнути на певну дуальність образів. Білий пам’ятник місту, що вистояло багато нападів та війн та монумент командиру, що був причетний до вбивства людей. Позбавивши пам’ятник створеного міфу, він стане увіковіченням червоного командира, а скульптурою, що нагадуватиме про жорстку реальність війни та її наслідки.

   Мистецтво буває різним і здатне викликати всілякі емоції. Виклик в тому, щоб навчитися ставитися до нього правильно. Мистецтво може і повинно бути предметом дискусії: це не завжди просто, але все ж краще, ніж закривати очі на важливі для суспільства питання. Здатність сприймати мистецтво з гумором без зайвого пафосу й агресії та мати власну критичну думку — найкраща тактика для аналізу мистецтва радянської доби. Існування неоднозначних сторінок в історії мистецтва будь-якої країни — це завжди можливість пошуку нового сприйняття, а не створення проблеми задля знищення пам’яті про минуле. Забороняти, знищувати або ховати культурну спадщину, замість того щоб обговорювати й переосмислювати, — не найкраща практика, яку найчастіше обирали тоталітарні режими минулого. Нове деміфологізоване скульптурне рішення твору має повернути його в суспільне середовище, де кожен може його бачити й перебувати поруч з ним. Такий підхід забезпечує відкритий доступ до мистецтва для максимальної кількості людей. Мистецтво привертає увагу і викликає різні реакції, але не потрібно цього боятися. Бо воно може стати початком діалогу з суспільством, можливістю поставити питання: «Яким, на вашу думку, має бути мистецтво і чому? Чи хочете ви бачити  в вашому місті?». Питання  — це можливість отримати відповідь.

Куратор: Андрій Сігунцов

Використані джерела:

  1. Розалинда Краусс. Подлинность авангарда и другие модернистские мифы. – М.: Видавництво «Художественный журнал», 2003. – С. 277.
  2. Бойко О.Д. Проблеми історії Української революції 1917–1921 років: Збірник наукових статей. – Вип. 10. – К.: Інститут історії України НАН України, 2014. – С. 210
  3.  Радинський О. Щорс, авангард і всесвітня революція. [Електронний ресурс] // Prostory: електрон. журн.  2017. 15 серпня. URL: https://prostory.net.ua/ua/krytyka/220-shchors-avanhard-i-vsesvitnia-revoliutsiia (дата звернення: 06.05.2019)

 

Місце: Музей Історії Києва

Адреса: Київ, вул. Богдана Хмельницького, 7

Час: 19.00 – 21.00

Вхід: 30/20 грн